В Харькове рассказали правду о представителях субкультур


Есть такое качество, которое я очень ценю в людях, – это внутренняя свобода. Многие из нас не задумываются о том, что постоянно находятся под прессом, имя которому «социальное давление». Именно оно зачастую заставляет нас проживать не свою жизнь, а в угоду кому-то. И не важно кому – родителям, друзьям, коллегам, но общество постоянно пытается формировать нас для собственного удобства. Внутренняя свобода – это не делать то, что от тебя ожидают, если это не совпадает с твоим мироощущением. Не обращать внимания на условности, если тебе от этого лучше.

Представители субкультур – кто они? Возможно, для некоторых из нас эти люди – изгои общества, которые опустились в развитии и социальном положении. А, может, в таком случае в нас говорит скрытая зависть к тем, кто имеет смелость плевать на диктат общественного мнения и жить по своему внутреннему уставу? Весь вопрос в том, по каким критериям мы измеряем жизнь – по внешним или по внутренним? Какие из них для нас важнее? Поговорить и подумать об этом и собрались те, кто пришёл в Харьковский литературный музей на встречу с эпатажным украинским писателем Банди Шолтесом, которая состоялась в рамках культурной инициативы «Пятый Харьков». Конечно, может быть, кто-то и не собирался отягощать своё сознание подобными философскими размышлениями, а просто шёл послушать весёлые байки популярного блогера. Но мне почему-то кажется, к концу этой встречи каждый из нас хоть раз, да задался вопросом: «А смог бы я разрешить себе хоть что-то подобное?». Или как говорил Фёдор Михайлович, устами Раскольникова: «Тварь ли я дрожащая, или право имею?».

Что касается моих личных впечатлений от Андрея-Банди, то признаюсь, что он меня очаровал. Нет в нём ничего эпатажного и вызывающего, но есть глубокая и мягкая харизма, искренность и естественность человека, для которого своя и чужая внутренняя свобода не абстрактная, а жизненно важная ценность. Не буду пересказывать истории, которые прозвучали в этот вечер. А их было много: над чем плачет живая легенда львовского хиппизма; какая невероятная память и кругозор у панка из Шостки, который в обыденной жизни работает лакировщиком паркета; эстетические пристрастия французских ассенизаторов; какое видео получает Банди каждый год от своего английского друга, – об этом и о многом другом можно прочитать в его книгах. Давайте лучше сразу перейдём к той части встречи, где состоялся диалог между нами, слушателями, и писателем.

Банді, Ви в житті спілкуєтеся українською мовою. Чому тоді свої книги пишете російською?

Якщо ви читаєте у мене, що Джиммі Хендрікс працює в гастрономі № 13, то зрозуміло, що все це вигадка. Але всі інші історії – абсолютна правда. Я не вважаю правильним взяти написати це все і перевести на українську мову. Коли дійшла справа до видання книг, мені здалося, що це буде фальшивим і нечесним по відношенню до моїх друзів, про яких йде мова. Навіщо, якщо все відбувалося російською?

Ви не вважаєте, що в наш час зовсім необов’язково якось дивно виглядати зовні, щоб бути представником субкультури? Ним може бути будь-хто з присутніх тут. За якими ознаками тоді ідентифікувати таких людей?

Так, часто буває, що є представники субкультур, по зовнішності якого відразу нічого не побачиш. В той же час поруч може сидіти людина, яка виглядає саме як представник таких культур або їх мікс. Але, насправді, це данина моді. А по-справжньому – по суті, за переконаннями він не є представником жодної з субкультур. Мені не хочеться ставити себе на роль якогось спеціаліста. Просто вийшло так, що до моїх книг потрапило багато представників різних субкультур. Я не шукав їх цілеспрямовано, не досліджував, не ходив за ними, щоб взяти інтерв’ю, – просто нас зводило життя, подорожі, фестивалі. Я побував у 14 країнах Європи, і мене найбільше цікавила конкретна історія конкретної людини. Дуже часто буває так, що деякі люди використовують субкультуру як маску. В цьому немає нічого поганого, але доброго теж. Вони просто косять під хіпі, рейверів, панків, або ще під когось, сприймаючи тільки зовнішні прояви. Я думаю, що це спроба знайти себе і пройти через якийсь досвід. І це нормально. Але не варто плутати маску з особистістю для самого себе. А це трапляється часто.

Ці люди, про яких Ви пишете у своїх книгах, – вони ідентифікували себе як фріків?

Якщо людина ідентифікує себе як фрік, то на цьому її фрікова діяльність закінчується. Фріки мають вважати себе нормальними, але дуже цікавими. Якщо ти виходиш в люди з наміром поводити себе, як фрік, то це просто епатажність для привернення уваги до себе. Я не люблю давати чіткі визначення течіям і характерам, але мені здається, що все перетікає з одного в друге. Думаю, що ті історії, які я розповідав, – вони краще характеризують якусь людину, ситуацію, ніж навішування ярликів.

Що таке субкультура – це спосіб життя або система цінностей? Звідки взагалі беруться коріння субкультур, на вашу думку?

По моєму досвіду, субкультура – це є результат тінейджерства. Грубо кажучи, якби якось так була влаштована еволюція людини, що тінейджерського віку б не було, то субкультур взагалі би не існувало. Офіційна культура провокує тінейджера, щоб він зробив щось інше. Наприклад, спосіб життя батьків провокує його на такі речі, які б він не зробив, якби його батьки жили інакше. Наприклад, одного мого англійського друга, про якого я розповідав, виростили монашки. Мати народила і відмовилася від нього. І ось він виріс в монастирі. Але навіть якщо батьки – хіпі, у тінейджера все одно може виникнути почуття протесту проти їхньої системи цінностей. Тобто субкультура – це протест, який бере початок у цьому складному періоді.

Банді, адже Ви вперше у Харкові? Як Вам наше місто, і чи побачили Ви тут якісь ознаки субкультур?

Так, я вперше в Харкові, мені дуже сподобалося. Я гуляв по центру. Може, я не там ходив, може, не в той час, але я нічого такого не побачив. Але це абсолютно нормально, мені здається – коли ти виходиш вдень у центр міста, то які там можуть бути субкультури? Місто мені дуже сподобалося, чесно. Мені нема сенсу брехати. Я очікував гіршого – думав, доведеться багато їздити у транспорті, що важко буде знайти смачну їжу. Я очікував побачити більш «радянське» місто. Розумієте, я виріс в Ужгороді, який потрапив до складу України лише в 1945 році. І ті події, що сталися колись, вони пускають коріння в майбутнє, тобто для мене все, що знаходиться за Карпатами, – це набагато більше з печаткою Радянського Союзу, ніж у нас. Коли ти ще в радянський час більше їздив в Будапешт і Прагу, ніж на схід, – ти бачиш все трохи інакше. Але коли починаєш частіше бувати в районі Дніпра – твоя думка змінюється. Якщо говорити чесно, то погляд ужгородців, закарпатців більше орієнтований на захід, коли мова йде про можливості поїздки на заробітки або для розваг. Тому що в голову насамперед приходить те, що ближче до тебе на відстані. Наприклад, не всі знають, що 12 європейських столиць знаходяться ближче до Ужгороду, ніж Київ. Але у нас немає ніяких думок про приєднання Ужгорода до тієї ж Угорщини. Закарпаття – це Україна.

«Харків – теж Україна», – сказала ведущая этого вечера, сотрудница Литературного музея Татьяна Пилипчук. Банди просиял, протянул ей ладонь, как бы говоря: «Дай пять». И все заулыбались вслед за ними, раздались звуки аплодисментов – и на таком светлом, объединяющем аккорде закончилась эта необычная, но такая интересная и весёлая встреча. И не важно, в какой точке нашей страны мы живём, – важно всегда оставаться людьми, быть открытыми, терпимыми, искренними – быть настоящими.

Субкультуры – это не дань моде, это одна из красок в палитре жизни. И совсем необязательно к ним принадлежать, но относиться с пониманием и толерантностью к их проявлениям – это то, что нам обязательно стоит взять с собой в будущее, в Украину завтрашнего дня, имхо.

© Катрин Брайт

Фото: Яна Кириченко

А поделиться?