Леонид ЛОГВИНЕНКО. Главное™: Містерія на Купала


У селі Пан-Іваннівка, що нині зветься Сковородинівкою відлунав співом, відплив вінками на воді, пішов вогнем багать у небо фестиваль пісенно-обрядового фольклору «Сьогодні Купала, а завтра Івана». Цього року він мав ще одну назву – «Містерії Купала з Варсавою».

ЕКСКУРСІЯ З ВАРСАВОЮ

Варсавою, тобто «сином миру» називав сам себе найбільший український філософ Григорій Сковорода, якого колись давно поховали тут, у Пан-Іванівці під плитою з написом «Мир ловил меня, но не поймал». Чи брав він участь за життя в народних купальських містеріях невідомо. Був же він людиною біблійною, а свято це язичницьке. Хоча можна припустити, що Григорій Варсава, який не цурався ні простих людей, ні їхніх свят, хоч раз, а побував на такому Купалі в Іваніці. То чому б не залучити його до фестивалю зараз?

Організатори свята уявили філософа таким: у білій полотняній сорочці, чоботях, з каламарем та гусячим пером у руці. Його можна було зустріти скрізь. Найперше в будинку Ковалівських, де він якийсь час мешкав і в останні дні життя прийшов сюди помирати. Кажуть, що людина не обирає місця, де має народитися, але може померти там, де хоче. Пан-Іванівка, її господарі так сподобалися Григорію Савичу, що він вирішив зустріти останній день життя саме в цьому селі.

Легенда розповідає як відійшов у вічність Сковорода: мовляв, полишив будинок, до якого наз’їжджалися гості, аби подивитися на дивакуватого філософа, усамітнився в саду біля дуба, потім викопав яму, ліг у неї, поклав під голову улюблені книги та й помер… Насправді ж він провів останні часи ось в цій невеличкій скромно обставленій кімнаті, на такому-от ліжку, змайстрованому за зразком XVIII століття, біля бюра, за яким писав філософські твори. Нинішні пани живуть в набагато розкішніших маєтках, ніж ця хата, яка від селянської відрізняється хіба що колонами при вході.

У кімнаті Сковороди хранителі музею обов’язково покажуть вам скриню родини Ковалівських: мовляв, до неї торкалися руки Сковороди. Взагалі в українських музеях немає речей напряму пов’язаних з мандрівним філософом. Ось ця скриня та годинник з дарчим надписом Григорія Савича — все що маємо. І вони тут, у Сковородинівці. Колись в довоєнні роки в Музеї Слобожанщини зберігався посох, з яким мандрував Варсава, проте, як значиться в записах музею, під час окупації він згорів.

Однак у цей день Григорія Савича бачили не лише в музеї, а й біля криниці, цямрини якої позначає джерело, яке висохло, а колись з нього пив воду філософ. А ще він повчав біля дуплястого дуба, де писав свої байки й філософські праці. Варто було прислухатись до його повчань про те, що коштовні скарби дарує не квітка папороті, яка розцвітає лише в купальську ніч, вони — у твоєму серці. Той дуб всох років 20 тому, щоправда, поряд шумить молодий його синок. Останнім часом люди взяли за звичку торкатися до зеленого дерева — на щастя. Мають, напевне, на думці, у більшості своїй, добробут, скарби земні, а не духовні, про які говорив Сковорода.

ВІНКИ НА ВОДІ

Утім, на купальський фестиваль мешканці Харкова та довколишніх сіл і містечок їдуть до Сковородинівки не стільки для спілкування з філософом, скільки для того аби відпочити біля води та насолодитися тутешньою природою та народним мистецтвом. Його, мистецтва, було під зав’язку: більше 40 народних колективів з Харкова, Зміївщини, Богодухівщини, Дергачівщини, Балаклійщини, Сахновщини та інших районів області з’їхалися на береги Панського ставка. Співали не лише купальских, а й інших популярних пісень. Ходили у вінках і мавки з босоногих хореографічних колективів, які пускали вінки на воду. Знаєте ж як ворожать на судженого?

Окрім того мистецькі гурти знайомили гостей з піснями й іграми купальського циклу. Працював етнографічний та танцювальний майданчики, пройшов парад вишиванок, у яких красувалися професійні моделі, майстер-класи, де вчилися виготовляти народні обереги. А посеред того розмаїття сидів справжній гончар, який іноді поступався стільцем, аби люди, мнучи в руках глину й крутячи гончарний круг, трішки відчули себе творцями.

На “Алеї майстрів” можна було побачити та придбати вироби народних умільців не тільки Харківщини, а й усієї України, обрати дизайнерську або старовинну вишиванку, навчитися плести купальські вінки.

Увечері ж, коли сонце впало в ставок, простоволосі «русалки» з човна пустили на полесо ставка свічки, а згодом запалало купальське багаття, яке покликало в хоровод тих, хто зібрався на свято. Ну, і звісно пролунав салют-феєрверк. Бачте, нині ніде не можуть обійтися без того, аби стріляти грошима в небо.

Влада також використала свято. У цей день у Сковородинівці відкрили відремонтований коштом обласного бюджету водогін, який у час поливу городів підводив селян. Тепер, кажуть буде достатньо води і в хатах, і в місцевій школі. Знову селу підсобив Сковорода. Без нього село давно би вмерло. Перший раз його врятували у сімдесяті роки, коли вирішили святкувати ювілей філософа. «Спасибі Гриші за дороги і криші»,– дякує і сьогодні місцевий люд. Зараз слова «Гриша» і «водогін» не римуються, але…

ХОЧЕТЬСЯ СПРАВЖНЬОГО

Одна з найкращих етнографів і знавців народного мистецтва Слобожанщини Галина Лук’янець сильною стороною цьогорічного фестивалю вважає різноманіття жанрів, представлених на святі. Ніхто, каже, не вказував колективам, що їм показувати, отож вони привезли, що вважали найкращим. Однак, їй як фахівцю, хотілося б бачити більше колективів, які показують автентичне, тобто справжнє, бережене нашими пращурами мистецтво, а не попсу, якої було забагато на святі.

Справді, попсового фольклору та пісень у стилі «Лісапетного батальйону» було чимало. Під них веселилися люди, яких назбиралося, мабуть, тисяч з 5, коли спека спала. До того вони ховалися під липами панського саду, купалися в ставку, пили пиво, медовуху, їли шашлики… Тепер їм добре танцювалося під по-сучасному оброблений фольклор, чи пісні, написані у жартівливому стилі. А от «справжнього» було небагато: «Муравський шлях», яким керує пані Галина, дитячий гурт «Мережка» з Харкова, відомий дитячий колектив з Балаклії. Майже все інше – попса.

Колись автентичного було набагато більше. І не лише пісень. В рамках свята проходив конкурс традиційних українських страв. А які назви були в них! «Голий» тобто пісний борщ з карасями, який варять у Лимані, тільки чого вартий. А які конкурси Марен, яких потрібно втопити у воді! Гільця з червоноклена, який називають ще татарським, вишні, обліпленої темними плодами, будяка, лепехи. А ще ляльки з рогози. Тут же фахівці розповідали, що колись, очищаючи тіло й душу, молодь стрибала не лише через вогонь, а й будяки та кропиву. Вінки ж служили не лише для ворожіння, їх приносили додому, кидали на город, аби городина родила. «Муравський шлях» та «Мережка» також говорили про це й співали по-справжньому, але їх було, на такий загал, як на мене, замало.

Звісно, музей, який фінансується з обласного бюджету, хоч і має статус національного, не розкошує на гроші, які отримує, організатори свята змушені пропонувати публіці щось веселе, легке й просте для вжитку, аби привабити туристів з грошима. Тому, думаю, й торгівля пластиковим намистом та вінками, шашлично-пивно-медовуховий бум. А ще феєрверк. Однак, обираючи між салютом і автентикою, я обрав би останнє, тобто справжнє…

А поделиться?