Кременчуцький дарунок Вавелю. Мистецький талант і удар долі Олекси Харківа



Про українського мистця, який був вихованцем уславлених польських художників — педагогів Краківської академії мистецтв, брав участь у віднові одного з головних державних символів Польщі — Вавеля, а загинув від рук польських бойових загонів, маючи при собі лише одне малярське приладдя.

Історія — на науку деяким самовдоволеним і недалекоглядним сучасним польським політикам, які своєю «законотворчістю» брутально втручаються в культурну пам’ять українського і польського народів. 

У ранній біографії Олександра Харківа не було хоч найменшої вказівки на можливий мистецький вектор професійного розвитку. Народився 1 березня 1897 року в м. Кременчук, що на Полтавщині. Після закінчення місцевої реальної школи батьки скерували його на навчання до Електротехнічного інституту в Петрограді — на той час одного з престижних освітніх закладів Російської імперії. На початку Першої світової війни він був мобілізований до царської армії, а після 1918 року перейшов до частин Армії Української Народної Республіки, де дослужився до чину поручника. 1920 року, коли суспільна рецепція національних справ зводилася до думок про зневіру і песимізм, О. Харків відкриває нову сторінку своєї біографії, радикально змінюючи рід фахових зацікавлень.

Олекса Харків

З контексту подій цього переломного періоду, коли десяткам тисяч українців треба було змиритися із втратою надій на швидке повернення додому, відчитуються певні творчі нахили Олександра Харківа, що, як можна судити, проявлялися ще у фронтових умовах. На це вказує й та обставина, що з першими місяцями в статусі «задротянця», в таборі для інтернованих вояків Армії УНР у польському містечку Ланцут, уродженець полтавської землі проявляє активність при виконанні робіт на увічнення пам’яті загиблих учасників українських національно-визвольних змагань. Першою такою фіксацією його імені стала інформація про створення проектів пам’ятника борцям за волю України (лютий 1921 р.). Як засвідчує хронікер, «два проекти пам’ятника запропонували начальник Станції і начальник її господарчої частини. Їхній задум доопрацював і втілив декоратор Станції хор. А[рмії] УНР Олекса Харків». З іншого джерела конкретизується опис спорудженого монумента, до якого доклалася рука О. Харківа: «На трисхідчатому постаменті встановлено триметрову піраміду, що завершується хрестом Львівського ставропігійського братства. Напис «Вірним синам України – Старшини. 1919-1920» оточує орнамент на зразок герба гетьмана І. Мазепи. З протилежного боку піраміди горельєф роботи художника Олекси Стовбуненка: рушниця схрещена з козацькою шаблею, а під ними – шапка-кримка з китицею. Справа – степовий шлях, самітня висока тополя і хатка, ніби перенесена з берегів Дніпра…».

Табір у Ланцуті належав до найбільш розбудованих за культурно-просвітньою інфраструктурою. В ньому функціонував народний університет, численні спілки та інституції, в тому числі — творчі. Ще 1920 р. тут була закладена «художня студія з відділом ліплення», до якої вчащали Олександр Харків та вже знайомий йому Олександр Стовбуненко — скульптор-початківець, уродженець Білої Церкви. Вів студію Василь Крижанівський, вихованець Київської рисувальної школи, високообдарований живописець і графік, згодом — довірливий приятель О. Харківа. В липні — серпні 1921 р. табір з усіма його структурами було перенесено до м. Стрілків, а деякі зі студійців спільно з керівником виїхали до Кракова з метою вступити на навчання до Академії мистецтв. За наслідками конкурсного іспиту Василь Крижанівський разом зі своїм учнем Олександром Харківим вступають на перший рік навчання в академічний клас професора живопису Станіслава Дембіцького. З наступного року до цього навчального закладу долучаються й деякі інші колеги-«задротянці» – О. Стовбуненко, О. Третяків, В. Перебийніс, В. Хмелюк, Ю. Карпенко, Ю. Кирієнко, С. Литвиненко, В. Дядинюк та інші, з чим атмосфера академічного життя в Кракові набуває для українців дедалі більше товариського характеру. «1921 — 1922-й навчальний рік для нас був дуже важким, бо нам багато дечого бракувало, — писав колега О. Харківа по навчанню Василь Перебийніс. — Ми були одягнені все ще у військові однострої, деякі з нас не знали мови і внесли оплату лише за перший семестр, а далі не було чим платити».

ОЛЕКСА (У ЦЕНТРI) З КОЛЕГАМИ НА ТЛI IКОНИ ДЛЯ ЦЕРКВИ У С. КЛИМКIВКА

Перший академічний наставник О. Харківа Станіслав Дембіцький — іменитий і досвідчений живописець-портретист і декоратор, ілюстратор і графік-станковіст, у минулому — член Віденської сецесії, на той час уже завершував свою творчу кар’єру. Після 1920 р. з його майстерні «виходили смутні, не завжди зрозумілі картини релігійного змісту, що заставляли згадати про поетику неоромантичного символізму». Цим частково пояснюється наявність окремих елементів символізму в ранніх графічних творах Олександра Харківа. Після смерті С. Дембіцького (1924) О. Харків провчився по семестру в знаменитого Юзефа Мегоффера, а потім — Феліціяна Коварського, клас якого спеціалізувався на декораційному малярстві, та Яна Войнарського, визнаного фахівця в галузі графіки. Відмінні концепції мистецтва, які сповідували ці художники, так чи інакше наклали відбиток на індивідуальну манеру письма молодого українського художника.

Щойно ставши студентом Академії, Олександр, якого в той час уже почали іменувати Олексою, проявляє неабияку активність і в позаакадемічному житті. Підтримуючи контакти з культурно-мистецькими структурами в таборах для інтернованих, де нещодавно перебував і сам, він бере участь у деяких організаційних заходах. Документальні джерела фіксують його як члена відомого літературно-мистецького товариства «Веселка», що було закладене у Калішському таборі з ініціативи Є. Маланюка, І. Зубенка, Ф. Крушинського та інших чільних представників інтелектуальних кіл молодої української еміграції. Восени 1922 р. у таборі відбулася велика мистецька виставка членів «Веселки», яка 28 листопада була перенесена до міста Каліш. «І ото маємо свято, – писав про цю ініціативу товариства Євген Маланюк. – Сумне свято, бо будь воно десь у великому місті, на волі, – воно було б подією. / А тут – майже непомітно. Ніхто навіть не знає… Не цікавиться. / Скільки подоланих перешкод, скільки запалу й любови – і майже даремно. / Прийшла своя задротяна братія жерців Апол[л]она, пережила декілька болюче-радісних хвилин, зітхнула і розійшлася. / Так відбувся наш «вернісаж». Серед учасників – Петро Омельченко, Микола Щербак, Василь Дядинюк та інші – майбутні студенти мистецьких академій Центрально-Східної Європи. В рецензії на виставку Є. Маланюк звернув увагу, що «акварелі п. Харькова — суть студії, що мають вартість лише для автора їх», що мало слушність, зважаючи на перші творчі кроки молодого художника. Того ж року він бере участь у першій виставці організованого у Львові Гуртка діячів українського мистецтва (ГДУМ), а також жертвує «на лотерею в користь інвалідів Армії УНР, що перебувають в таборах» одну зі своїх акварелей. Крім того, вже у 1922 — 1923 рр. разом з академічними товаришами — Леонідом Перфецьким та Олександром Карпенком — він бере участь у виконанні поліхромних робіт у церкві с. Зубець біля Бучача. В той же час накопичується багатим доробком папка його станкових праць– картин, етюдів, офортів. Ніхто зі сторонніх свідків творчого зростання О. Харківа вже не сумнівався: мистецтво — його справжнє покликання.

«РIКА СТРИЙ БIЛЯ ДУЛIБIВ». 1937. ОЛIЯ

Професійним поступом уродженця Полтавщини цікавляться й інші українські студенти академії, зокрема – Лев Ґец, недавній січовий стрілець. 1922 року він подарує йому свій автопортрет, виконаний в техніці офорту. 

Враз із першими успіхами до молодого «козака» (так називали всіх, хто перебував у складі рядових вояків петлюрівської армії) переносилися й естетично-смакові колізії часу, в яких виразився конфлікт між новими й застарілими формами мистецтва, національними і транснаціональними ідеями в динаміці пошуків сучасної пластично-образної мови. Зовсім поруч нього формулювалися погляди на майбутнє українського мистецтва. Так, Петро Іванович Холодний, чи на найавторитетніший для всієї української мистецької спільноти у вимушеній еміграції, в своїх лекціях у таборах Щипіорно та Каліша 20-21 червня 1923 р., на яких міг бути й О. Харків, наголошував на питомо національних прикметах сучасного мистецтва. «Наше мистецтво має свою блискучу минувшину, вироблені традиції й невичерпані скарби мотивів, форм, кольорів тощо, – переконував він. – Наші килими, наш іконостас, наші орнаменти на посуді, на речах домашнього обіходу; нарешті вишивки, писанки, плахти, пояси і т[ому] п[одібне] – все це уявляє непочате поле для мистецької творчості. І те поле жде своїх працьовників, щоб дати для них багату й щедру нагороду за працю їх».

Окрушини мистецького матеріалу, яким Олекса Харків маніфестував свої творчі амбіції — акварелі, олійні етюди і картини, рисунки та офорти, — доволі нерівнозначні за художньо-естетичним і виконавським рівнем.

Частина з них зафіксована виключно назвами (найімовірніше, оригінали не збереглися), інші сприймаються відособлено щодо загальної конфігурації раннього періоду його творчості. Таким чином, доступні на сьогодні відомості не дають однозначної відповіді щодо співвідношення між різними мистецькими галузями, в яких О. Харків себе реалізував упродовж 1921-1926 рр. Жанрова система його малярства і графіки розбудовувалася дещо спорадично, зважаючи на матеріальні нестатки та іншого роду перепони. Через те не можна побачити в тогочасному доробку ні тематичної, ні естетичної цілісності. Тим не менше, у фрагментарності установчих кроків Олекси Харківа як мистця була й певна закономірність, яка з часом ставала дедалі очевиднішою: малярство ставало для нього важливою часткою життя, засвідчуючи невідворотність вірності обраного професійного шляху.

«ВЕЛИКИЙ ЖАЛЬ Я МАЮ». 1925. ОФОРТ

«Великий жаль я маю». Офорт 1925 року під такою назвою, поза сумнівом, є одним із поворотних у творчому поступі Олекси Харківа. Він є певною квінтесенцією сум’яття молодого українця на житейському роздоріжжі, прихованою рефлексією туги за малою батьківщиною, залишеною в такі критичні роки воєнної завірюхи. З іншого боку, цей твір став синтезою його відкриттів мистецьких ідей сучасності, так добре презентованих у Кракові — визначному культурно-мистецькому осередку Центрально-Східної Європи. Уже наступного року він присилає на виставку Гуртка діячів українського мистецтва у Львові ще один офорт на філософську тему — «Сцена з Апокаліпсису», що підтверджувало його інтенсивну розумову роботу в роки навчання в Академії мистецтв. Здається, пізні редакції символізму стали йому помічними для того, щоби перейти на вищу стадію творчих пошуків порівняно з ранніми натурними студіями. До того ж, відповідно до навчальної програми, він виконував копії з класичних творів графіки. Одна з таких праць збереглася – це копія гравюри за мотивом картини Рафаеля (офорт, 1925), доволі вправна в передачі градації світла і тіні в зображенні матері і двох дітей. Тоді ж О. Харків практикує у пейзажному жанрі. Вцілілий його вид Кракова (1927) дозволяє позитивно схарактеризувати професіоналізм автора. Цей твір виконано якби на одному подиху, в ньому знайдено своєрідний поетичний образ міста.

На жаль, не збереглося жодної іншої картини чи етюду краківського періоду, щоби можна було відстежити закономірність, за якою продовжував розкриватися живописний хист автора. Можливо, для станкового малярства в Харківа було обмаль часу, оскільки тогочасне керівництво Краківської академії мистецтв (особливо в часи ректорства Альфреда Шишка-Богуша) для розвитку навчального закладу найбільшого значення надавало архітектурі, справам відбудови, консервації та реставрації видатних історичних пам’яток. За свідченнями В. Перебийноса, саме він порекомендував професору Коварському свого колегу, і невдовзі Олекса Харків «дуже полюбив альфреско». Уже на старших курсах його було залучено до виконання реставраційних робіт на Вавелі, що уже само по собі було свідченням довіри до українського студента з боку академічної професури. Тоді молодим митцем було виконано у техніці фрески групу медальйонів з образами євангелістів, відновлено поліхромію замкових кімнат, а також реставровано фрески у Ягеллонській бібліотеці. З цим досвідом молодий українець уже міг упевненіше дивитися в майбутнє. Крім того, за свідченням В. Перебийноса, десь у той час у тому ж Кракові він одружується, що дещо полегшує його психологічний стан.

«ЯВОРIВКА». 1933. ОЛIЯ

1926 року О. Харків виконує комплекс робіт з декорування української церкви Успіння Пресвятої Богородиці в лемківському селі Климківка Горлицького повіту. З цього приводу він так писав до одного приятеля: «Працюючи рівно рік для чужих людей на Вавелю, захотілось й хочеться працювати для Своїх, хоть тяжко робити з матеріяльного боку, но легко з духового й чуєш то приємне відчуття за своїх й для своїх мучишся». Володіючи добрими технічними навиками зі стінопису, засвоєними від компетентних краківських педагогів, Олекса Харків в процесі праці над даним об’єктом застосовував дещо інші рецепти. Очевидним було його намагання зрозуміти секрети майстерності давніх українських монументалістів. «Ця ікона на мурі олійне зроблена, – писав він. – Варив клей сам. Ґрунт левкас, композиція, на вказівках дереворітів XVII в., (…) кольорит старой традиції». Технічний бік виконання органічно підтримує іконографія і стилістика. Відірваний від досвіду інших практиків українського модерного церковного малярства, О. Харків творив свої формально-мистецькі принципи й власне концепцію декорування храмів, що врешті спричинило б наступні замовлення для церков ряду сіл Західної України.

Церковна сфера інтенсифікувала творчу віддачу Олекси Харківа в цілому. 1928 року, переїхавши з дружиною до Яворова, він переймає посаду вчителя малювання і рисування семінарії сестер Василіянок та Української гімназії ім. О. Маковея. Шість років перебування на Яворівщині були надзвичайно плідними. За той час він створив цілу низку акварельних та олійних пейзажів, жанрово-побутових композицій, зафіксував деякі суто етнографічні сцени.

Із збереженої групи творів більшість має етюдний характер, але виконані вони в живому малярському ключі, через що зберігають свіжість авторських вражень і настроїв, які й спонукали братися за ці мотиви.

Цікаво, що вчительська посада пробудила в О. Харківа інтерес до довкілля не лише як художника, а й як шанувальника традиційної культури.

Локальний етнографічний матеріал він фіксував особливо ретельно, бачачи у ньому великий мистецький та виховний зміст. Такого роду зусиллями він спричинився до організації історико-етнографічного музею «Яворівщина». Центральним образом, створеним ним у цей період в ділянці станкового малярства, стала «Яворівка» (1933, олія) – поколінне зображення вродливої молодої жінки у народному строї. Свій хист реаліста автор не зраджує тут жодною деталлю. Обличчя, звернене на глядача, наділене привабливими психологічними характеристиками. Внутрішній лад героїні підтримує жест її рук, пластична й колористична гармонія орнаментів ансамблевого одягу. Цей твір отримав суспільний резонанс і навіть експонувався в Українському павільйоні Всесвітньої виставки у Чикаго (1933-1934) .

Музейна праця захопила О. Харківа. Відтоді його робочий день ділився на період викладів рисунку і малюнку в гімназії, громадську роботу (в тому – числі музейну), а також професійну. До такої, зокрема, належала створення декорацій для численних урочистих академій і вечорів у Яворівській гімназії та місцевій Семінарії сестер Василіянок. Для Хлоп’ячої бурси малює низку портретів українських гетьманів, а на замовлення шанувальниці своєї творчості графині Дембіцької – її портрет. Найбільш об’ємною за вкладом індивідуального часу і зусиль була його практика мистця-монументаліста та реставратора. Характерно, що при виконанні відповідних робіт художник прислухався до порад авторитетів від церковного мистецтва. Від 1931 року він підтримував активні взаємини з директором Національного музею у Львові Іларіоном Свєнціцьким, особливо в період праці над реставрації важливої мистецької пам’ятки – іконостасів у храмах с. Завадів і Черчик Яворівського повіту.

Завершальний період життя й творчості О. Харківа був пов’язаний з містом Стрий, куди його запросили на посаду професора в жіночій гімназії. Крім великих, комплексних робіт з оздоби церков, він активно практикує пленерний живопис, пішо обійшовши усі околиці Стрия. Виконані у другій половині 1930-х років пейзажні твори можна було б вважати своєрідним мистецьким ансамблем, бо у них втілені концептуальні засади Харківа-живописця, тонкого лірика, інтуїтивіста, блискучого техніка-виконавця. Тут же ж він продовжує реалізувати себе в збирацькій і дослідницькій сфері, що переросло у співучасть в організації регіонального історико-етнографічного музею «Верховина». Для його колекцій художник дарував зразки вуставок вишиваних сорочок, які продовжував збирати на нових для нього теренах.

Стрийське середовище збагатило форми діяльності Олекси Харківа. Він навчає малювання у дівочій гімназії та Учительській семінарії, де, крім викладання фахових дисциплін, організовує художню самодіяльність, малює декорації до аматорських вистав, проводить літературні вечори. Про його контактність зі своїми вихованцями свідчать немало прикладів, зокрема – його особисті записи й малюнки в приватних щоденниках-«пам’ятниках». Послідовно й пристрасно виховував у молоді національні патріотичні почуття. За свідченням однієї учениці, коли група молоді повинна була знимкуватись, О. Харків наполягав на тому, щоби усі вдягнулися в народні строї, аби «відрізнятися від жидівок і полячок…. Стрияни високо поважали міського «професора рисунків», і деякі родини замовляли у нього книжкові знаки.

Кінець 1930-х років — вершина інтелектуального розвитку О. Харківа. Він виріс у масштабну громадсько-культурну особистість, рівень його творчих завдань виростав. Але всі подальші його творчі перспективи були поруйновані в особливо жорстокий спосіб. Про цю трагедію, яка сталася на околицях Стрия (в парку Вільшина) 14 вересня 1939 року, говорила вся Стрийщина. Згадували про неї і знайомі мистця, які були на той час далеко від місця події. Того фатального дня польська терористична бригада (за окремими свідченнями, це був відділ «Корпусу охорони пограниччя» — Korpus Ochrony Pogranicza, KOP — військова формація, що виконувала функцію охорони східних кордонів Речі Посполитої) цинічно обірвала життя двом українцям — 21-річному студенту Краківської академії мистецтв Зенону Охримовичу та випускнику цієї ж академії 1926 року Олексі Харківу. Бойовиків мало цікавив фах своїх жертв, вони керувалися нелюдським інстинктом. По-садистськи понівечені тіла мали стати аргументами при застрашуванні шовіністичними радикалами Польщі всього українського населення історичної Галичини. Вихованець видатних польських педагогів, співавтор реставраційних робіт на Вавелю, гуманіст та естет, Олекса Харків іронією долі був знищений руками воєнізованих органів тієї ж польської влади в особливо жорстокий спосіб, без найменших на те правових чи морально-етичних підстав.

…Першим із зафіксованих творів Олекси Харківа була акварель «Самітний дуб», намальована 1922 року в таборі для інтернованих вояків Армії УНР в Ланцуті. Один із останніх творів (відомий в двох авторських версіях – етюду і картини), ймовірно, уже його давні друзі назвали «Моя доля». Дата – 1939 рік. Обидва твори зі символічним наповненням апелювали до глибинних почувань уродженця полтавської землі, що волею долі опинився далеко від рідних місць. І лише в січні 2003 року парохом Завадівської церкви було віднайдено справді останній твір мистця – фрагмент поліхромії з образом святого Юрія на білому коні – унікальний за майстерністю та переконливістю мистецького виразу символ Перемоги Божественної сили над силами зла. Саме в процесі праці над цим видатним твором нечиста рука кривдника обірвала життя світлої мистецької постаті, яка сьогодні повертається до нас із закликом до сумління і відповідальності перед майбутнім.

Роман ЯЦІВ, проректор Львівської національної академії мистецтв, спеціально для «Вголосу»

Реклама

А поделиться?