ДТП в Харкові: що не так робили ЗМІ з точки зору журналістської етики


Юристи й експерти з медіаетики та журналістських стандартів відповіли на запитання «Детектора медіа» щодо норм та загальноприйнятної практики висвітлення трагічних подій, катастроф та жертв кримінальних злочинів


Новина про ДТП 18 жовтня в Харкові, коли Lexus вилетів на тротуар і вбив п’ятьох та поранив шістьох пішоходів, була поширена майже всіма українськими ЗМІ, — зокрема, телеканалами та інтернет-ресурсами. І саме інтернет-ресурси оприлюднювали найбільш шокуючі фото та відео, не намагаючись закрити тіла загиблих чи кров, що ллється з їхніх тіл. Наприклад, такі публікації є на сайтах «КП-Україна» (на цьому ж сайті в одному матеріалі чотири рази розміщено відео з місця події), «Корреспондент.нет», «Цензор.нет» та інших. «Детектор медіа» звернувся до експертів з питань права та журналістських стандартів із проханням нагадати, якими правилами варто керуватися журналістам під час висвітлювання трагічних подій. 

Ігор Розкладай, медіаюрист Центру демократії та верховенства права (CEDEM, екс-Інститут Медіа Права (ІМП)):

— Питання лежить як в юридичній, так і в етичній площині.

Перш за все, ми маємо зрозуміти, що захищаємо одночасно дві категорії осіб: постраждалих/загиблих і їхніх родичів, а також глядачів, а надто неповнолітніх.

Щодо неповнолітніх Закон «Про телебачення і радіомовлення» (ч.5 ст.28) говорить про те, що ліцензіат не має права розповсюджувати (…) також програми, здатні впливати на нормальний фізичний, розумовий або моральний розвиток дітей та юнацтва, і програми, що містять сцени, які викликають жах, сцени вбивства, насилля (фізичного чи психологічного), сцени, звернені до сексуальних інстинктів. Аналогічні вимоги щодо захисту неповнолітніх містяться в ч.2 ст. 62 цього закону, що забороняє телерадіоорганізаціям розповсюджувати, а також анонсувати програми та передачі, які можуть зашкодити фізичному, інтелектуальному і духовному розвитку неповнолітніх та юнацтва, крім як протягом ефірного часу в добовому відрізку з 23:00 до 6:00 або на каналах з обмеженим доступом. Такі програми або передачі повинні мати спеціальне попередження і відповідно позначатися в розкладі програм телерадіоорганізацій та спеціально позначатися безпосередньо перед їхньою трансляцією.

Стаття 20 Закону «Про охорону дитинства» також забороняє пропагувати в засобах масової інформації культу насильства і жорстокості, розповсюдження порнографії та інформації, що зневажає людську гідність і завдає шкоди моральному благополуччю дитини.

Типовий редакційний статут, який розроблявся ІМП, містить окремі вимоги щодо показу катастроф, злочинів тощо.

Зокрема, при висвітленні катастроф, наслідків злочинів, надзвичайних пригод чи воєнних дій телерадіоорганізація має дуже обережно, уникаючи зайвого натуралізму та крупних планів, показувати мерців, рани, травми. Телерадіоорганізація взагалі не показує сцени реального страждання, реальні тортури і страту, а також сцени знущання з тварин. Журналісти телерадіоорганізації не беруть і тим більше не оприлюднюють інтерв’ю з людьми, які перебувають у шоковому стані. Винятком з цього правила може бути лише пошук суто фактажної, надзвичайно суспільно важливої інформації, яку в інший спосіб отримати неможливо.

Приміром, редакційний статут телеканалу СТБ зазначає, що при поширенні інформації про злочин, акцент, у першу чергу має бути зроблено на суспільній небезпеці злочину, не концентруючи увагу на деталях злочину (п. 8.2). В редакційних статутах інших телекомпаній в основному скопійовані норми з закону.

Якщо ми відкриємо редакційні настанови «БіБіСі», то вони найперше наголошують на пошуку балансу між публічним інтересом і повідомленням про нещасні випадки, катастрофи, насильство, виходячи з захисту приватності і гідності загиблих. Має бути уважна редакційна оцінка зображень людських страждань. Особливо наголошується на тому, що трансляція моменту смерті має бути винятковою, а телекомпанія має уникати безпричинного використання великих розмірів обличчя та серйозних травм загиблих або постраждалих (7.4.38-7.4.39).

У контексті загиблої особи і її родини є важливим питання збереження приватності і гідності. Ми маємо пам’ятати, що загибла особа не може себе захистити, а родичі можуть не одразу дізнатися про трагедію, тому ЗМІ мають уникати показу будь-яких зображень особи і уникати будь-яких подробиць розголошення інформації про приватне життя особи без наявного суспільного інтересу. Ба більше, не варто забувати про норми Цивільного кодексу. Відповідно до ст. 307 ЦК фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Утім випадок про презумпцію згоди аж ніяк не може поширюватися на загиблих чи поранених. Згода на поширення фотографії загиблої особи надається дітьми, вдовою (вдівцем), а якщо їх немає — батьками, братами та сестрами.

В цілому показ ДТП чи інших трагедій, де є загиблі, має бути надзвичайно виваженим. Адже це і питання приватності, і поваги до загиблого, але це так само питання завдання болю рідним загиблого.

На мою думку, багато інтернет-ЗМІ і блогерів, прагнучи викрити «злочин мажорки», повелися неетично, роблячи надмірний акцент саме на тілах загиблих, а не на обставинах ДТП. З наявних фото і відео в інтернеті є достатньо кадрів, які свідчать про серйозність аварії – це і розбиті автівки, і знесений світлофор, і відео моменту зіткнення. Акцент на тілах, особливо наближені кадри тіл з річкою крові, є нічим іншим, як потуранням низинному, жовтому інтересу споживачів медіапродукції.

Слід зауважити ще одну неприємну тенденцію — це кількість новин про подію. Очевидно, факт такого ДТП становить значний суспільний інтерес, утім фрагментація події на низку однокрокових новин більше нагадує ефект серіалу, де читач чи глядач утримується в певній напрузі. Таким чином ми отримуємо не інформування, а інфотеймент, де мета інформувати підміняється жорстокою розвагою. 

Ігор Куляс, медіатренер, медіаексперт:

— Есть журналистская этика, которая регулирует правила работы журналиста, в том числе по отношению к жертвам преступлений. К сожалению, у нас ее нормы многие трактуют по-разному. Этика – вообще привязанная к традициям и общественной морали вещь. Допустим, в Великобритании есть этическая норма, которая предполагает, что в телевидении не показывают изображение мертвого британца. А где-нибудь в Южно-Африканской Республике, предположим, могут показывать ритуальное убийство. По идее, мы должны стремиться к общеевропейской практике. И исходя из нее нельзя показывать крупными планами трупы или раны, могут быть более общие планы, с затушевыванием самих ран, кровь также нужно показывать очень осторожно, без крупных планов. Нельзя также показывать людей, которые находятся в состоянии шока – а при такой катастрофе, как в Харькове, 100% людей находятся в состоянии шока – и раненые, и очевидцы. Никакой разницы в том, что могут показывать журналисты с мест терактов, войны или мест преступлений, автокатастроф, например, нет – нормы для всех одинаковы.

Такие съемки, фото и видео, конечно, несут информацию, являются информативными, но при этом несут еще и эмоциональную нагрузку – одно дело, когда зрителям говорят, что человек был искалечен, другое – когда им это показывают. Но, еще раз подчеркну, нужно делать это очень аккуратно, общими планами, с ретушью самых шоковых элементов, то есть ран, крови и так далее.

Чиновникам, которые публикуют такие снимки, журналистский закон не писан. Они могут обнародовать шокирующее видео или фото, но это совершенно не значит, что журналисты могут его показывать, ссылаясь на то, что им его представил чиновник. Журналисты должны смотреть на то, чтобы их зрители или читатели не были шокированы – это основной подход к отбору таких материалов для публикации.

Когда мы делаем теленовости, то не можем знать, кто будет сидеть у экрана и смотреть их. А среди зрителей обязательно найдутся те, у кого слабое сердце, кто впечатлителен – и показ шокирующего видео может привести к беде. Также у экранов могут находиться дети, которым показ такого видео или фото может сломать психику. Поэтому тут, с точки зрения профессиональной этики, журналисты должны позаботиться о том, чтобы ничего подобного не случилось со зрителями или читателями – и именно поэтому нужно быть очень аккуратными, без подробностей и очень сдержанными.

Кроме того, мы должны помнить об общих правилах приватности в отношении жертв – речь сейчас идет не о контренных фото с места харьковского ДТП, а в принципе. Жертв можно называть или узнаваемо показывать только с разрешения родственников. А это означает, что сначала родственники должны быть поставлены в известность о том, что их близкие погибли или ранены, а потом журналист должен спросить у родственника, может ли он называть или показывать труп человека так, что он будет узнаваем на фото.

«Детектор медіа» звернувся по коментарі й до інших експертів, та очікує на їхні відповіді.

Фото: Павел Пахоменко/Медіапорт

А поделиться?